Может кто и читал уже, но, все равно ново и актуально

...Літо. Спекотно. Дуже спекотно.
Люди, плавлячись і танучи, п’ючи воду та лижучи морозиво, намагаються хоч якось протриматись. Нарікають на спеку, на неймовірно пекуче сонце.
Ти сама, втомлена й засмажена, а, можливо, до цього ще й проварена й запечена, тулиш собі потихеньку містом.
Так, спекотно.
Та чи не цього, власне кажучи, люди чекали взимку? Літом має бути жарко. Це ж літо.
Але ж не настільки, хтось зауважить мені. Я не можу змінити погоду. Доводиться радіти. If you cannot have the best, make the best of what you have.
Люди, ловіть сонце! Ловіть повітря! Ловіть безкрає синє небо! Прийде осінь і вам не буде, на що нарікати! Так?..

...Осінь. Тролейбус. Іду з університету. Хлопчина поруч намагається спіймати мій погляд. Йому жарко: “Яке недоречне це сонце!”
Сонце яке?
Сонце, ти чуло, яке ти?
Бідолашний. Ідеш і думаєш: сказати чи ні, відкрити чи ні. І поки ти вагаєшся, він виходить.
Хлопче, стій, я маю тобі сказати! Про сонце!... Ну, ось і маєш.
А можливо це останні сонячні дні цього року. Сонечко таке привітне, не пекуче й не жалюче. Лагідне. Оксамитове. Питає, як пройшов твій день. І ти всміхаєшся йому. І нехай хтось скаже, що це маячня. Нехай. Тобі добре. І для тебе все це є справжнім і дійсним.

…Потім прийде справжня осінь. Ще не бувало, щоб вона не приходила.
Мокра! Холодна! Бридка!
Та невже?.. Мокра?.. Холодна?.. Яка? Бридка?...
Не смішіть мене! Чудова!

…Йдеш вулицею, обминаючи калюжі (хоча не завжди вдається). Мокрі ноги, парасоля лежить вдома, сумує. З нею за компанію – забутий капелюх.
А дощ іде. І тобі треба йти.
І ти тьопаєш собі помалу, вода в калошах хлюпає, - а ти, дурна (?), всміхаєшся.
Чому б це?
Бо тобі добре. Ти не звикла нарікати на погоду. Маєш ноги, маєш руки й голову. Хоча в її придатності зараз і сумніваєшся – де вона була, коли треба було не забути парасольку? Смієшся з себе, радієш тому, що зараз будеш вдома, викрутиш волосся, виллєш з чоботів воду, загорнешся у теплого светра й питимеш молоко з медом. Ти не маєш застудитися. В тебе так багато справ. Важливих...

...Холоднішає. Вдягнулась краще. Чоботи, пальто, рукавички і твоя улюблена парасолька, що так пасує до теплого шарфа. Знову крапає.
І який недоречний цей дощ!
Який? Недоречний?

...Стоїш на зупинці. Мокро. Дощик стукає у парасольку, мовляв, відчиніть, я до вас у гості.
Нема дурних! А ні, таки є! Піднімаю трошки краєчок, підставляю небу на хвильку своє обличчя. Який ти мокрий! Весело, як малій дитині, їй-богу. Знову ховаюся. На щічках холодні крапельки. Радію. Мене небо поцілувало...

...Ще холоднішає.
Щоранку виходячи з дому, бачиш все в тумані, в паморозі. Травичка хрумкає під ногами, пожовкле листя.
Чомусь не нарікається.
Чому б це?

...Сніг. Зима в розпалі. І де вона взялася? Кучугури, мороз, вітер.
Рум’яні щічки, сніжки, снігова баба, лижі, ковзани, санчата!

...Тупцяєш на зупинці, бо змерзла вже вкрай. Ось, приїду додому, закутаюся в теплу ковдру і питиму молоко з медом. Ні, сьогодні чай із малиною або смородиною. Смакота!
Сніжинки падають тобі на одяг. Цікаві такі. Різні. Чудні. Отакої, на носа! Колюча яка! Мружишся, як та кішка від води. Радієш. Чому? Тому, що маєш носа! Тому, що вмієш мружитись! Тому, що вмієш радіти. Тому, що вмієш жити...

Сонечко!!!
Серед білих-білих, а часом – чорних-чорних кучугур воно засвітило! Сонечко!
Як недоречно воно сліпить очі!
Знову мружишся. Грієшся. Радієш. А воно тобі – “Ще трошки, залишилось ще зовсім трошки. Потерпи. Скоро вона прийде і стане ще краще.”
Люди нічого так спільно не чекають, як її. А потім – “як недоречно ця багнюка!”.

…Ось вона! ЇЇ ще не видно, але ти вже відчуваєш її запах. Її, ні з чим незрівнянний, запах, який ти ніколи і ні з чим на світі не сплутаєш. Дивно, хіба нематеріальні речі мають запах? Весна! Що ще додати? Одне це слово змушує радіти. А ще – багнюка, застуда, чорний сніг та знову дощі.
Але я радію. Я дочекалася. Я змогла. Змогла всі ці довгі (та ні, не дуже), темні та безрадісні (ну я б так не сказала, зрештою) місяці жодного разу не нарікати на погоду. Навчилася всміхатися. Щиро. Можливо, навчила когось всміхатися. Також щиро.

...Все брудне, вологе. Це вона. Це весна.
Перша, тендітна така, травиночка. Як новонароджене маля, ще ніби не розуміє, навіщо вона прийшла в цей світ, але знає якусь всесвітню істину. Перша кульбабка! Нуж-бо, як ти пахнеш? Піднімаєшся з жовтим носом. Так, це вона. Велика, яскрава, непереможна Весна!

Ось і сонечко!
Со-неч-ко-о! При-ві-і-іт! Яка ж я рада тебе бачити! Я так багато маю тобі розказати!...


...Мружуся. Всміхаюся. Радію....



P.S. Часто людям вдається оцінити повноту життя лише тяжко або невиліковно хворіючи. Нажаль. Живіть сьогодні. Живіть кожен день, як останній, і життя перетвориться на чудову казку. Ні, ви нічого не зміните. Ви лише зміните своє відношення до всього.