Перед Кірою босий, у сорочці з грубої матерії та штанях з тогож самого матеріалу стояв Олексій Маес – помічник і права рука голови одного з найсильніших братерств – Ірини Іванівни Волчанової, більш відомої як лейтенанта славнозвісного Чорного братерства та юлюблениці самого володаря Темряви.
Після того як Олексій витримав майже усі відомі знущання, він навіть тоді був подібний до божества. Чорне, коротке волосся стирчало у різні боки, смагляве обличчя, хоч і бліде та вкрите свіжими ранами, світилося спокоем, непідвласним будь яким тортурам і часу. Сіра сорочка, аж чорна від крові, злегка тремтіла на його гарних, мов вирізбленних з мармуру плечах. Незрячими очима, зеленими як молоде листя, Олексій дивився на ту, котра зрадила друзів, сім'ю і свої принципи.
-Я тобі ніколи і нічого не розповім — тремтячим від болю голосом, прохрипів заручник — я дочекаюсь, вони прийдуть по мене.
-Ти все ще сподіваешся на те, що ці покидьки та боягузи прийдуть рятувати тебе – засміялася зрадниця.
-А якщо і не прийдуть, я витримаю усе, заради того раю... у котрому я жив, і помру з честю. І , якщо знадобиться, я заберу і твоє нікчемне життя, тварюко.
-Чому ти, слабке та беззахисне створіння, захищаеш купу каміння і ладен відати за нього життя – не розуміла Кіра.
-За той дух, честь, радість і смуток котрий ми переживаемо усі разом, за справжніх друзів. За ту підримку, на яку ти навіть і не чекаешь у скрутну хвилину, а вона приходить від твоіх учнів, ба й навіть і зовсім незнайомих людей. Як же мені тебе шкода… Ти ніколи не відчуеш того рідного тепла, яке колись відчув я, не побачиш рятівноі прстягнутої руки, котра допоможе тобі підвестися із самого дна прірви смутку та болю. Людина – створіння двоісте – з однієї сторони слабке та безсиле, з іншої – величне, сильне і мужне.
Олексій заледве тримався на ногах, але щось тримало його у вертикальному положенні.
Несподівано зовнішня стіна кімнати розлетілася і з купи пилу та брухту вийшла лейтенант та Георгій – титан володіючий Світлими силами. Таке собі незвичайне диво – юна жінка, породження самого Пекла і носій сил Добра.
Найцікавіше було у тому, що ці дві протилежності – войовнича, гарна, смілива, хоробра і надзвичайно сильна та жорстока жінка і трохи тендітний та романтичний парубок були гарними друзями.
Олексій зовсім не бачачи куди цілиться, розігнався і вдарив головою у груди зрадницю. Та скрикнувши від болю, впала на підлогу.
Георгій опхопивши заручника за пояс, разом із ним розтанув у повітрі.
-Ну що, тепер ми один на один з тобою – непривітно посміхнувшись, промовила Ірина – ну і хто тут тепер “покидьок і боягуз”... Знаєшь, інколи мені тебе шкода. Ти тільки що і возвеличуешся на пригнобленні та стражданнях інших. До речі, Єдуард передава “привіт” – із-за тебе він не може виконати свою мрію - вступити у Братерство – йому там не раді.
Відштовхнувши колишню подругу, Ірина клацнула пальцями, і кімната разом із замком провалилася мов паперовий будиночок від вітру.
‡ † ‡
Олексій присів за каменем біля підніжжя гори і бачив як палац провалився.
–Ні, Ірина не могла загинути – зі завмиранням сердця шепотів Олексій.
-Олексію... ваша спина… її б залікувати – звернувся до нього один з його курсантів.
-Відчепись – відмахнувся від того Олексій – в братерстві залікують.
Його седце тріпотіло. “Вони прийшли по нього... ні, Ірина Іванівна … Іра не могла ось так легко померти.”
Тут Олексій почув знайомий голос і пісню яку він наспівував. Він відразу впізнав пісю. Ірина час від часу наспівувала її. Це могла бути лише лейтенант.
Незабаром він побачив молоду жінку, яка розтібнувши куртку уніформи неспішно піднімалася до захованого табору. Олексій вийшовши з укриття і порправивши окуляри, обійняв подругу і тихо сказав:
-Дякую, що прийшли по мене.
Ірина, стоячи в обіймах приятеля, насолоджувалася цим.Таке рідне тепло, незрівняний запах його тіла з солонуватим відтінком крові. Аромат волосся Олексія дурманив їй голову.
Вперше Ірина відчула себе беззахистною, слабким створінням котре комусь хотілося оберігати і захищати, і поправді кажучи, їй це несподобалося. Не та вона істота.
Олексій же ніжно притискав до грудей одну з найвеличніших жінок, яку він тільки знав. Йому хотілося її оберігати, але розумів усю безглуздість цієї мрії. Вона – воїн, Чорний дракон, і сама кому хоч завдасть такого прочухана, що повік життя пам’ятати будеш, як що ще виживеш після того.
Ірина злегка відсторонила Олексія.
“Ні, це просто дурнувата прив'язаність... ну закоханість від сили – думала Ірина – та й Олексій моя “правиця”. І взагалі, якого я припленталася його рятувати? Георгій би сам усе зробив... Олексій, як ні як, на два роки мене старше... Та й чоловік іще той.”
† ‡ †
-Ну, брате, з поверненням – поплескав друга по спині Артем.
Олексій, похитнувшись, втратив свідомість від болю. Артем та Ірина заледве встигли його підхопити.
-Я... я ж його злегка його по спині.
-По-перше, допоможи мені перекласти його на ноші – почала Ірина – по –друге – є тут у кого ножиці.
-А навіщо вони тобі? – допомагаючи перекласти приятеля спитав Артем.
-Погляну що у нього зі спиною.
Після декількох довгих хвилин Ірина завмерла.
-Е-е-е-е Артеме, а внас є тут шамани? І нашатир?
-Ні. Дідька лисого!!! Хтож се його то так? –виялався Артем підходячи до названной сестри.
-Ну не я ж. А ну їх, сама впораюся. Недарма мене друзі вивчили шаманської та Світлої магії.
Ірина хрустнувши пальцями почала лікувати рани Олексія.
Вся його спина була вкрита глибокими слідами від нагайки, “уколами” та опіками... Відчувалося що се ще не весь перелік того що з ним зробила Кіра...