Ярослав лежачи на спині і нехотів вірити у дійсність. Вже давно було за північ а він усе лежав без сну і по його обличчю котилися велики сльозини.
Тут з сусідньої кімнати вийшов його 10-ти річний син, такий же рудий як і батько.
-Тату, чому ти плачеш? – тихо спитав Димитрій – Тебе хтось образив? Він у мене отримае на горіхи. І коли прийде мама?
Ярослав дивився на свого сина і дивувася – такий маленький, а як характером походив на Ірину – свою матінку, хоча з лиця повна копія батька, тільки очі материні.
-Ні Димитрику, - сідаючи на ліжку прошепотів Ярослав, обіймаючи сина - мене ніхто не ображав, та я й сам можу за себе постояти. А мати... мати не прийде – зупинився Ярослав
-Вона знов кудись по справах поїхала?
-Ні, вона... вона померла – ось тут уже Ярослав по справжньому заплакав ніжно притискаючи до сердця единого та улюбленого сина – Її вбили.
-Татусю, не плач, я завжди буду поряд...
-Не кажи так, ти не зможеш завжди бути поряд.
-Тату, я буду тобі допомагати... батьку... не плач... будь ласка не плач.
-Я кохав і кохаю твою матір і не зміг її врятувати. Будь ласка пообіцяй мені одну річ – ти ніколи її не забудеш.
-Обіцяю.
Хлопчина ще цілком не розумів слів батька. Він думав що батько шуткує, а плаче по зовсім іншій причині. Думав мати завтра приїде і знов буде розповідати йому свої казки, які він так любить, але ні завтра, ні після завтра вона не проиїжджала.
Одного разу батько завів його до кімнати, де знаходилася домовина з тілом.
Хоч у тіла і не було голови, але хлопчик впізнав по руках свою мати.
Димитрій притиснувшись до батька заплакав.
-Ні... татку.. це поганий жарт – заливався сльозами хлопчик.
-Нажаль синку, це жорстока дійсність – обіймаючи сина шепотів Ярослав.
-Тату... я тебе ніколи не покину у біді. Кянуся своїм сердцем...