Жив собі парубок Остап. Жив, не тужив, землю орав, врожаї збирав, по неділях чарку випивав, після церкви. Та от вгораздило його захворіти. Ну, не довго думаючи, запряг він конячку і гайда до дохтура. Дохтур парубка ретельно оглянув і з фронту і з тилу, у рота заглянув, раціоном поцікавився. Остап, добра душа, все йому виклав. Дохтур насупив брови, спохмурнів та мовчки сів писати рецепта. Виписав, протягнув рецепта парубку, той його у шапку, шапку на голову і гайда додому, через аптеку.

Аж увечері чує — хтось у двері стукотить, та ще й наполегливо так. “Кого це принесло?” - подумав Остап. Відчиняє — а ж на порозі дохтур. “Ну що, - каже - Остапе, прийшов я поглянути, як ти мої вказівки виконуєш, як за здоров’ям своїм слідкуєш. Людина я відповідальна, до чужої біди небайдужа, то ж на самоті тебе не покину”. І почалося у Остапа нове життя. Найпершим ділом дохтур навів порядки у хаті. Потім склав парубку дюже корисну і науково обґрунтовану дієту. Далі відвадив від нього усіх друзів та дівчат. Мовляв антисанітарію розводять. Котика з хати викинув, бо то також антисанітарія. Взагалі цим загадковим словом він пояснював геть усе. Підйом о шостій, відбій о двадцять першій, харчуватися за годинником... Зажурився Остап. Живе у своїй хаті неначе у турмі. Вже й хвороба пройшла, а дохтур все не йде, все життя парубку “налагоджує”.

Воно й не дивно. Дохтур був одинаком, жив у величезній порожній хаті. З усіх своїх царських квадратніх метрів використовував тіко веранду, яку гарненько обставив, та комору, на іншому кінці хати. А все інше стояло покинуте і занедбане. Бо не мав дохтур часу зайнятися своєю хатою, коли навколо стільки хворих та антисанітарії.

Так і жили вони поки не сконали. Остап так і не одружився, діточок не завів. Друзі від нього поодверталися. Та йому вже було байдуже. Головне щоб не було антисанітарії. Головне, щоб дохтур був задоволений...

Всі персонажі та події вигадані. Будь яке співпадіння з реальними людьми або країнами — є випадковістю або плодом Вашої уяви.