Сльозоточивим "совкам" присвячується...

День мого народження припав на середу. У Кривому Розі в той день була страшенна злива. Після певного часу мене зарахували до лав дитсадівців, в яких одбув практично повний термін, правда мала місце передислокація в 1982 році в Росію, на Далекий Схід, туди, де будувався БАМ. Там я і пішов у перший клас, там і придбав масу друзів з усього простору союзу. Серед цих людей були навіть німці. Так так, німці. У 1984-85 роках їх було багато на БАМі. Як втім і інших "нацменів". "Нацбігов" було мало і займали вони посади здебільшого керівні. Там же з'явився в мене друг, Вовка Лєсков, грузин з Тбілісі, з сім'ї офіцера. Моя родина не відносилася до еліти, а в нашому селищі еліта жила трохи інакше нееліти. Ми жили у вагончику. Вони - в котеджах . Можете сміятися, можете лаятися але так і було. Мій батько - водій, мати - вихователька дитсадка, в ті часи, в тому житті.
Вчитися в школі я почав з нульового класу. Чому так - не знаю. Так сказали. Більше всього в школі мене дратували спроби навчити мене "правильно разґаварівать" та перекручування мого прізвища (мене постійно переконували у тому, що ня ні моя родина нічого не тямимо у вимові власного прізвища), ось, загалом, і все, що там було. Ні, ну були ще банани, ці, як їх, блін, ананаси, плюс не такі рідкісні кавуни та інші дитячі радосщі в лютому місяці. Було діло. Навіть фотки є де ми з покійним братом уплітаємо кавун у лютому-лютому далекосхідному лютому. Правда потрібно було постояти у черзі години три чотири. А в будь-який момент завмаг (якщо можна назвати "магом" зелений "котедж" збитий на швидкоруч з дошок, який закривається на ніч у такий, знаєте, спосіб: замком який кріпить діагональну залізну смугу з прорізом (загалом кому не зрозуміло, дивіться операцію "И") міг оголосити, що товару немає і тоді матусі запускали спецназ: ревучих дітей з криками "Хочу бананчіка" (сам брав участь, до цих пір перед очима ця сцена). Загалом гідно, добротно, по людськи.


***
У відпустку, в Кривий Ріг, ми, літали літаками. З Февральску до Старого Февральську нас зазвичай підвозив КрАзом або Татрою або Маґірусом (залежить від того, в якому році це відбувалося) який-небудь друг батька. Навіть був детектив. Захворів батько моєї матері, дід Іван. (Він, колишній військовополонений, потрапив у полон під Сталінградом, був у Німеччині майже по всіх концтаборах, мав орден Вітчизняної війни другого ступеню, після звільнення з полону (!!!!звільнили його американці!!!!), був відісланий у Кривбас, на відновлення шахт. Сам він з Алтайського краю. Там, у наших шахтах він і заробив собі рак легенів від якого і помер у віці 56 років вдома, при наявності найкращої у світі медицини.) І була потреба терміново опинитися у Кривому Розі, бо бабця (мамина мама) мала астму і порок серця (щось будувала у Запоріжжі). Ми виїхали та за кілометрів 30 виявилося, що мама забула квитки. Довелося вертатися. Приїздимо на посадочну смугу (аеропортом це ніхто не називав, просто посадочна смуга, а коли ми вперше туди прибули не було і її, була “вертольотна площадка”), а літак вирулює на зліт. Батько, не довго думаючи ставить Татру поперек злітної смуги. Літак гальмує. Міліція, всі діла. Та вони зрозуміли. Нас посадили в літак і ми вилетіли до Хабаровська. У Старому Февральську ми сідали на літак (спочатку це були “кукурузники”, з часом — здається чехословацьки L-410) і за півтори години опинялися у Хабаровську (чим не заробітчани, які заради копійки поперлися за майже 10 000 км від рідного міста????).
***
Нагадаю, що я навчався у школі самої найкращої країни світу (або навіть Всесвіту). І ось. Москва, столиця Батьківщини (в ті часи я вважав Київ другорядним містом. Ну Київ, ну Кривий Ріг.... А от МОСКВА!!!!) Аеропорт “Внуково”. По аеропорту ходить бабця у чорному вбранні, яка просить, щоб їй подали хочаб щось. Це був ШОК. Я не вмію описати словами, не можу знайти фразеологічні оберти, щоб описати, який це був для мене ШОК. В моїй голові завжди була єдина думка. Там, у столиці, є мудрі люди, які знають що кому і як робити. Моя задача — вивчитися і працювати. Все. ВОНИ все зроблять за мене (я не жартую, я САМЕ ТАК ВСЕ ТОДІ ВІДЧУВАВ). Я був щасливий Я не думав про ЗАВТРА. І раптом. Бабця. В чорному. “Подайтє, Хріста раді, что можетє, я так хочу кушать”. В мене навернулися сльози, я кинувся до мами (начебто їй тоді своїх проблем не вистачало), почав просити в неї якусь їжу чи копійчину. Вона запитала навіщо. Я їй показав на бабцю. І тут я отримав другий шок за цей день. Мама сказала, що та бабця — просто хоче всіх обдурити, і бреше, а насправді вона має все, що їй потрібно. ШОК. Навколо повно міліції. Доблесно-радянської міліції, яка (по теліку) так вправно бореться із бандитами та усілякими злочинними елементами. А тут в них на очах ходить “злочинець-бабця” а вони нуль уваги. Чи можливо описати словами відчуття, коли розвалюється світ? Не знаю. Я не можу. Але світ розвалився. Мій світ. Мій великий, щасливий світ, в якому було ВСЕ і ні про що не треба було думати... Мені було років 9-10.
***
22 квітня (ледь не сплутав із 20, хто блатуєт, тот поймьйот) всіх радянських школярів приймали до першої сходинки комуністичної партії — до піонерів (тобто до другої, першу давали автоматом - жовтенята). Я, як і декілька моїх однокласників були позбавлені цієї честі.
Чи то за “трійки” чим ваш покірний слуга грішив все життя (все школярське життя), чи то з іншої нагоди, та скоріш за все за трійки (ну не люблю я математику, НЕ ЛЮ-Б-ЛЮ!). Зайве згадувати, що піонерський “ґалстук” був заготовлений завчасно, випрасуваний, чекав коли ж таки старший брат-комсомолець (не мій брат, а брат по партії =-)) затягне гарний вузол на моїй досить кремезній шиї. “Отчаянниє пальци машинально потянуліся за нєй, что-ж відно нє судьба” - проспівав би Єгор Лєтов. Відповідно, я прийшов додому у величезному траурі (Брежнєва ховали з меншим трауром, повірте, я знаю з чим порівнюю). Сльози лилися рікою, такою, знаєте гірською під час весняного паводку. Жити не хотілося. В класі ми були білі круки, навіть гірше — ГОЛІ круки. Не виправдали довіри Партії та Уряду. Хоча, хто нам винен? Та настав день Піонерії, 19 травня, і всіх троєшників, двоєшників, хворих та убогих прийняли у свята святих — у піонери.
Це був ще один шок. Черговий. Скільки мені було років? Здається, це був 4 клас, якщо я не помиляюся саме у 4 класі приймали у піонери. Згодом я досяг деяких висот у цій організації, був головою ради дружини, старостою класу (не зважаючи на трійки по алгебрі-геометрії хоча і навчався у математичному класі та це було згодом, у Кривому Розі, а шок був там, на Далекому Сході).
Пройшов майже рік піонерського життя. Я згуртував навколо себе інтернаціональну команду. Я розповів їм про бабцю у “Внуково”, про несправедливість із прийняттям у піонери, ще там щось, вже не пригадую. І ми постановили — опиратися! Яким чином?
Судили-рядили довго, а потім вирішили скоїти страшний гріх — не вдягати до школи піонерських ґалстуків. Більше того, ми їх спалили. Почалися довгі і нудні розбори (бо не було ж розуму щось збрехати, треба ж було сказати так, як відчуваєш), та помер дід Іван і мама зі мною і братом повернулася до Кривого Рогу. Новий рік ми зустріли у Москві, в аеропорту. Звісно, одразу до школи я не потрапив, бо були новорічні канікули (це була третя чверть п’ятого класу) і в мене був деякий час, щоб пристосуватись у “новому” для мене світі, з якого я поїхав у віці 6 років...

By Gespenst